"Танець недоумка" враження від книги. Психологія — J!EPIAG
JEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия МоденкоJEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия Моденко, ЗакатJEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия Моденко, БалиJEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия Моденко, КитайJEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия Моденко, ЕгипетJEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия Моденко, СанпрапумJEPIAG , jepiag , journal every person is a genius , Блог о путешествиях и психологии , самостоятельные путешествия, осознанное путешествие, психолог Киев, Валерия Моденко, Фламинго
Книги Общество

“Танець недоумка” враження від книги. Психологія

Одна ніч – одна книжка

Два дні тому я прочитала інший твір Ілларіона Павлюка. За добу.  З одного маху, як то кажуть. Й залишилася в захваті від сучасного детективного трилеру українською мовою! “Я бачу, вас цікавить пітьма” не відпускала мене зранку до ночі. Між перервами у справах я хутчіш відкривала додаток, аби дізнатися: що там? Чи права я у своїх здогадках? Алюзії постійно підштовхували до розуміння, що відбувається. Але від того було лише цікавіше. Тож по закінченню історії, я із задоволенням відкрила наступну – “Танець недоумка”.

Твори одного автора: терапія чи сублімація?

Цього разу я здогадалася про природу головних героїв набагато раніше. Непогано. І можна б було стисло переказати сюжет, але мене зачепило дещо, чого я не можу не відзначити.

Зазвичай, я намагаюся прочитати кілька книг від одного автора, щоб зробити висновок. Бо цікаво: чи застрягає творець в одному стилі, сюжеті, психотипах. Це як з Ремарком: перші три романи – і всі про туберкульоз. І десь на їхніх сторінках від того помирає жіночка. Дякувати Богові, цього року перечитала «На Західному фронті без змін». Нарешті щось інше.

Чоловіча втома

Так от: в двох нещодавно прочитаних книжках я бачу спільні проблеми, позначені червоною лінією. Вони в головах головних героїв: розчарування жінкою, яка поряд; відношення до небажаного або несподіваного батьківства; взагалі місце чоловіка в сімейній системі; любов татка до доньки (саме до доньки); армія; бажання вирватися з рутини сьогодення; спогади про життя «вільного, незалежного» молодика. Така собі ностальжи. По типу: «Ні, ні, я ж звичайно люблю, але згадую як воно будо раніше, до». І жінки зникають: чи помирають, чи руки накладають. Себто – доля така. Страшна доля. Але напрочуд зручна для головних героїв. Бо не вони несуть відповідальності. Бо не приймали рішень. «Воно само». Що ж, дуже схоже на реальність 🙂 …

Ці теми паралельні до основного сюжету, згадувані з різною інтенсивністю, відсотком заглиблення. Але вони є. Тож мені завжди цікаво, чи це випадковість, чи книжки – своєрідна особиста сублімація біографії? Бо кожен, пишучи, ділиться своїм досвідом та емоціями. Через героїв автор «перетравлює» щось своє, навіть не усвідомлюючи. Адже письменництво – своєрідна терапія. Частково, звичайно ж, ніхто не відміняв професію. Але якщо те ж саме з’являється з тексту в текст, чи є це особистою невирішеною проблемою?

Відносини з військовим: реальність сьогодення

Поясню, чому мене це зачепило. Автор – військовий. А ви самі знаєте, в якому контексті ми сьогодні живемо. Я психологиня, котру найбільше всього цікавить доля жінки. В мене дуже болить за жінок. Дуже. Я розумію, що чоловіки воюють, але все одно болить саме за жінок. Бо ми соціально повернемося на 80 років. Терпіти, залишатися з… «оцим», бо треба виживати…

Ніколи не романтизмувала образ військових у сімейних стосунках, а за час війни мабуть ще більше зневірилася, бо такого лайна наслухалася. Найгірше – не від жінок. А саме від одружених вояк. І мені боляче за їхніх коханих. Я розумію, в якій пастці залишилися молоді мами. З якими егоїстами на рівні сімейних стосунків, мікрорівні, їм доведеться жити… Так, чоловіки герої. Як захисники. Фізично. І вони також заручники обставин, але… Ну, не буде там осмисленості, щирості, того примарного казкового “жіночого щастя”.

Знаєте, кажуть, що то жінки підступні, егоїстичні, істеричні, маніпулятори, меркантильні… Але за час свого досвіду я ще більш впевнююся, що… Все інакше.

Розумію: мої слова можуть когось обурити. Хтось почне виправдовуватись. Хтось переконувати в зворотному. Частіше – задля того, аби повірити у власний самообман. Бо треба грати у «щасливу сім’ю», щоб не отримати осуду. Бо соромно. Бо страшно усвідомити.

Де свербить, там і почухаєш, де болить, там і торкнеш

А може в моїх словах просто сублімація власного досвіду. І я пишу про щось особисте, наче той самий автор. Адже аналізувати аналіз –  це теж справа дуже цікава. Хто знає, хто знає 🙂 …

Автор: Валерія Моденко
Instagram: @jepiag


 

Write A Comment

error: Контент защищен авторским правом!