Одна ніч – одна книжка
⠀⠀Два дні тому я прочитала інший твір Ілларіона Павлюка. За добу. З одного маху, як то кажуть. Й залишилася в захваті від сучасного детективного трилеру українською мовою! “Я бачу, вас цікавить пітьма” не відпускала мене зранку до ночі. Між перервами у справах я хутчіш відкривала додаток, аби дізнатися: що там? Чи права я у своїх здогадках? Алюзії постійно підштовхували до розуміння, що відбувається. Але від того було лише цікавіше. Тож по закінченню історії, я із задоволенням відкрила наступну – “Танець недоумка”.
Твори одного автора: терапія чи сублімація?
⠀⠀Цього разу я здогадалася про природу головних героїв набагато раніше. Непогано. І можна б було стисло переказати сюжет, але мене зачепило дещо, чого я не можу не відзначити.
⠀⠀Зазвичай, я намагаюся прочитати кілька книг від одного автора, щоб зробити висновок. Бо цікаво: чи застрягає творець в одному стилі, сюжеті, психотипах. Це як з Ремарком: перші три романи – і всі про туберкульоз. І десь на їхніх сторінках від того помирає жіночка. Дякувати Богові, цього року перечитала «На Західному фронті без змін». Нарешті щось інше.
Чоловіча втома
⠀⠀Так от: в двох нещодавно прочитаних книжках я бачу спільні проблеми, позначені червоною лінією. Вони в головах головних героїв: розчарування жінкою, яка поряд; відношення до небажаного або несподіваного батьківства; взагалі місце чоловіка в сімейній системі; любов татка до доньки (саме до доньки); армія; бажання вирватися з рутини сьогодення; спогади про життя «вільного, незалежного» молодика. Така собі ностальжи. По типу: «Ні, ні, я ж звичайно люблю, але згадую як воно будо раніше, до». І жінки зникають: чи помирають, чи руки накладають. Себто – доля така. Страшна доля. Але напрочуд зручна для головних героїв. Бо не вони несуть відповідальності. Бо не приймали рішень. «Воно само». Що ж, дуже схоже на реальність 🙂 …
⠀⠀Ці теми паралельні до основного сюжету, згадувані з різною інтенсивністю, відсотком заглиблення. Але вони є. Тож мені завжди цікаво, чи це випадковість, чи книжки – своєрідна особиста сублімація біографії? Бо кожен, пишучи, ділиться своїм досвідом та емоціями. Через героїв автор «перетравлює» щось своє, навіть не усвідомлюючи. Адже письменництво – своєрідна терапія. Частково, звичайно ж, ніхто не відміняв професію. Але якщо те ж саме з’являється з тексту в текст, чи є це особистою невирішеною проблемою?
Відносини з військовим: реальність сьогодення
⠀⠀Поясню, чому мене це зачепило. Автор – військовий. А ви самі знаєте, в якому контексті ми сьогодні живемо. Я психологиня, котру найбільше всього цікавить доля жінки. В мене дуже болить за жінок. Дуже. Я розумію, що чоловіки воюють, але все одно болить саме за жінок. Бо ми соціально повернемося на 80 років. Терпіти, залишатися з… «оцим», бо треба виживати…
⠀⠀Ніколи не романтизмувала образ військових у сімейних стосунках, а за час війни мабуть ще більше зневірилася, бо такого лайна наслухалася. Найгірше – не від жінок. А саме від одружених вояк. І мені боляче за їхніх коханих. Я розумію, в якій пастці залишилися молоді мами. З якими егоїстами на рівні сімейних стосунків, мікрорівні, їм доведеться жити… Так, чоловіки герої. Як захисники. Фізично. І вони також заручники обставин, але… Ну, не буде там осмисленості, щирості, того примарного казкового “жіночого щастя”.
⠀⠀Знаєте, кажуть, що то жінки підступні, егоїстичні, істеричні, маніпулятори, меркантильні… Але за час свого досвіду я ще більш впевнююся, що… Все інакше.
⠀⠀Розумію: мої слова можуть когось обурити. Хтось почне виправдовуватись. Хтось переконувати в зворотному. Частіше – задля того, аби повірити у власний самообман. Бо треба грати у «щасливу сім’ю», щоб не отримати осуду. Бо соромно. Бо страшно усвідомити.
Де свербить, там і почухаєш, де болить, там і торкнеш
⠀⠀А може в моїх словах просто сублімація власного досвіду. І я пишу про щось особисте, наче той самий автор. Адже аналізувати аналіз – це теж справа дуже цікава. Хто знає, хто знає 🙂 …
Автор: Валерія Моденко
Instagram: @jepiag
